Коли Олені було три роки, вона жила з мамою та бабусею. Про неї дбала лише бабуся, мама просто ігнорувала її. — Галю, твоя дочка росте без материнської ласки. Невже ти до неї нічого не відчуваєш? — За що її кохати?! За те, що з її вини залишилася вдовою? Ніколи не вибачу їй цього! Бачити її не можу! — Тоді я тебе не хочу бачити! Забирайся геть із мого будинку! — вигукнула бабуся. Чомусь ця сцена геть-чисто врізалася в пам’ять дівчинки… Минули роки, Олена виросла, закінчила технікум, вийшла заміж. Потім не стало бабусі. Якось до Олени прийшла тітка Соня, старша сестра мами. — Тітко Соня, а чому мати вважала мене винною у своєму горі?
— Під час розмови запитала Олена. Та розповіла їй таку історію. — Твої батьки, Надя та Андрій, дуже любили один одного. Познайомились, коли навчалися разом. Потім одружилися. Стали жити з моєю мамою, твоєю бабусею Любою. Працювали. Потім купили машину, а потім ти народилася. Батьки тебе обожнювали… Якось Андрій повернувся від своїх батьків і привіз тобі подарунки від своїх батьків. Багато різних іграшок. Батько посадив тебе до себе на коліна, поцілував і спитав: — Оленко, тобі сподобалися іграшки? — Так! Дуже! А ще я хочу великого плюшевого ведмежа! — відповіла ти. — Якщо моя улюблена дочка цього хоче, то я зараз поїду і привезу тобі ведмедика, — сказав Андрій, і сів у машину.
Чи то він поспішав, чи щось інше трапилося, але машина злетіла в кювет і перекинулася. Так не стало твого батька. Моя мама не хотіла тобі про це розповідати, але я вважаю, що ти маєш знати, чому мати тебе вважала у всьому винною. І ось ще. Тут лист від твоєї матері. Олена відкрила конверт і прочитала: «Роз цей лист у тебе в руках, значить я вже на небесах. Я не можу пробачити тобі твою провину. Через тебе не стало твого батька та мого коханого. Спробуй тепер жити з цим. Галина»…